Що чекає на ринок праці України, або хто ж працюватиме?

Ще зовсім недавно ми гордо заявляли, що «нас – 52 мільйони». Але ні для кого не секрет, що чисельність українців стрімко скорочується: смертність багато років перевищувала народжуваність, не слабшала трудова міграція українців в інші країни.

Все це призвело до того, що, на думку експертів, уже через кілька років на ринку може виникнути дефіцит робочих рук. Особливо це стане помітно, коли наша країна нарешті повноцінно вийде із кризи і буде швидко рости число різноманітних вакансій.

Що відбувається з трудовими ресурсами країни, як можна їх зміцнити, яка тут роль іммігрантів, розбирався ForUm.

Їдемо за кордон у пошуках кращого життя

Ні для кого не секрет, що народу в Україну все менше. Якщо у 1990 році це було 52 млн, то останні цифри свідчать про 45 млн. А до 2050 року і зовсім очікується 35 млн. І якщо ми самі ще не звикли до подібної динаміки, то іноземці просто задають питання: це така держполітика чи просто життя погане?

Дійсно, економічний провал 90-х років означав і різке погіршення життєвих умов. Народжувати і ростити дітей стало дорого, а то й неможливо. Багато хто почали спішно шукати можливість виїхати до Європи, США, Ізраїлю, щоб зберегти або поліпшити рівень життя для себе і своїх дітей. Так, там не чекали з розпростертими обіймами, і багато із тих, хто виїхав, не можуть влаштуватися на чужині досі, але, принаймні, це була спроба вирватися із постперебудовних злиднів і «чорнухи».

Ситуація почала поліпшуватися тільки у передкризові роки, однак тодішні соціально-демографічні позитиви за інерцією зберігаються і нині. Наприклад, каже заввідділом економіки праці Інституту демографії та соціальних досліджень (ІДСД) НАНУ Лариса Лісогор, в останні роки народжуваність перевищила смертність, а цього не було вже давно. Та умови життя і особливо зарплати в країні, як і раніше, невисокі, і люди продовжують виїжджати. Щоправда, тепер не стільки на ПМЖ, скільки на тимчасову роботу. Аналітики повідомляють, що станом на осінь-2011 за кордоном постійно працювало понад 3 млн українських громадян.

Ключові причини зрозумілі: 1) вищий дохід, 2) він взагалі є (на тлі безробіття в Україні), 3) надія залишитися на ПМЖ у розвиненій країні. І якщо останнє можливе не для всіх і не завжди, то заради стабільної роботи за непогані гроші наші земляки роками залишаються за кордоном. Спеціаліст з питань міграції Тетяна Петрова уточнює, що найбільше українців працює у Росії, за нею за кількістю мігрантів ідуть країни Середземномор'я (Італія, Іспанія, Португалія, Греція), Польща.

І їдуть, до речі, не тільки на «підсобні» роботи. Так, в Італії більшість «наших» займається домашніми послугами, в Іспанії – сільським господарством. Але західні компанії постійно забирають до себе і висококласних спеців з найрізноманітніших питань. Аж до того, що конкретні корпорації «ведуть» окремі вузи, особливо у великих обласних центрах. Кращі випускники отримують посади і – їдуть.

А це, звісно, ​​ послаблює трудовий потенціал України. Так, незважаючи на безробіття, зараз в країні бракує хороших ІТ-фахівців. Та й в інших областях професіоналів знайти не так-то просто: найчастіше вони прагнуть виїхати на постійну роботу за кордон.

Де готують справжніх майстрів?

Крім того, через скорочення народжуваності у 90-х роках нині Україна входить у демографічне піке. З початку тих часів минуло 20 років, і діти, які народилися тоді, вступають у працездатний вік – у тій зниженій кількості, в якій народилися. Це показала і кампанія-2011 щодо вступу до вузів, зазначає Лариса Лісогор із ІДСД, оскільки заявок стало менше, ніж раніше. Аналогічна ситуація була приблизно через 20 років після кінця Великої Вітчизняної війни (у роки якої зі зрозумілих причин народжуваність впала).

І через 10-12 років в країні може виникнути нестача не тільки спеців з новітніх технологій і класних керівників, а й економістів, бухгалтерів, менеджерів – тих, кого сьогодні у масовому порядку «штампують» численні вузи.

Тому що це ще й питання якості освіти, продовжує Лісогор. Училища стали інститутами, інститути – університетами, але реальна якість освіти погіршилася.

Належний рівень її забезпечують тільки «класичні» пострадянські вузи. Це стосується і технічних інститутів, які розташовані в обласних центрах (Дніпропетровськ, Донецьк, Харків, Львів, Івано-Франківськ). Скажімо, перші два із названих міст традиційно готують кадри для металургії, Харків – для авіації, Івано-Франківськ – для ПЕК, у Києві та Львові хороші традиції політехнічної освіти і т.д. Але це, скоріше, окремі приклади на тлі купи новоявлених «академій», які роблять ставку на власний дохід, а не кваліфікацію випускника.

А система первинної профтехосвіти (ПТУ, технікуми) і зовсім розвалена. Реальні спроби змінити ситуацію почалися тільки в останній рік, і лише років через 5-7 здатні її якось поліпшити.

І коли через пару років країна вийде із економічної кризи (а вона таки вийде), робочої сили буде недостатньо з трьох головних причин: трудова міграція за кордон; загальне скорочення населення; недостатня кваліфікація.

Як ослабити майбутній дефіцит?

Перший захід очевидний: стимуляція народжуваності. Це неодмінно дасть свої результати, адже навіть за нинішніми оцінками до 2050 року (через 40 років) українців стане «всього» на 10 млн менше, тоді як, починаючи з років незалежності, зниження вже досягло 7 млн. До сповільнення темпів депопуляції, стверджують експерти, призведе розвиток економіки і пов'язане з цим підвищення життєвого рівня.

Крім того, в ІДСД вважають: брак робочих рук буде частково компенсований за рахунок збільшення пенсійного віку. Для якості ринку праці це плюс ще й тому, що у літніх людей великий професійний досвід і вони здатні виконувати свою роботу краще молодих. Незважаючи на те, що нині компанії не люблять наймати працівників віком 40-50 років на «динамічні» посади (менеджери середньої ланки, дилери, секретарі тощо.), у боротьбі за якість трудових ресурсів, за словами Лісогор, більш пізній вихід на пенсію сьогодні вводять багато країн Європи, хоч це і викликає соціальні протести.

Далі, країни Заходу активно розвивають «соціальне включення» – створення умов для праці людей з особливими потребами, яких інколи неточно об'єднують словом «інваліди». Маються на увазі і робочі місця для таких працівників, і нормальні умови для пересування по місту.

Облік і використання подібних чинників призведе до того, прогнозує Лісогор, що частка економічно активних осіб у загальній структурі населення залишиться на сьогоднішньому рівні, незважаючи на депопуляцію.

Допоможуть іммігранти

Важлива у цьому плані і трудова міграція в Україну, яка йде вже багато років. Все частіше на вулицях ми можемо зустріти і азіатів, і африканців. За даними заввідділом міграційних досліджень ІДСД Олексія Позняка, в країні 7-8 тис. «гастарбайтерів» (в основному – із РФ і Туреччини), але реальне число у кілька разів більше. Основна маса приїжджих працює неофіційно, з мінімальними правами, часом за їжу. Навіть просто за можливість жити в Україні, а не на батьківщині, де голод і/або перманентна громадянська війна. Їдуть із бідних азіатських країн (Середня Азія, Закавказзя, Афганістан, В'єтнам, Індокитай), з вічно голодної і воюючої Африки (від Ефіопії до Нігерії).

Їдуть і із Білорусі: автор особисто знайомий з кількома кваліфікованими білорусами, які працюють в нашій країні через більш високий рівень життя, кращу зарплату і кар'єрні перспективи. І ця тенденція виникла задовго до нинішньої хвилі кризи у Білорусі. Те ж саме стосується спеців-росіян, казахстанців, прибалтів. Приміром, москвичі їдуть до Києва через крайню дорожнечу життя у Білокам'яній, а у Прибалтиці криза проходить на порядок гостріше, ніж в Україні. Позняк підтверджує: до нас приїжджає працювати все більше народу із колишніх європейських республік СРСР.

Це, в основному, фахівці високого рівня, управлінці, консультанти, тоді як «афро-азіати» насамперед зайняті на некваліфікованих роботах, де можна влаштуватися без легальної реєстрації. Особливу групу становлять турки: у турецьких будівельних компаній сильні позиції на вітчизняному ринку і, отримуючи замовлення, вони нерідко привозять з собою своїх робітників, з якими звикли працювати, і при цьому немає мовного бар'єру. До речі, на думку багатьох українських аналітиків та інвесторів, турки-будівельники працюють якісніше приблизно за ті ж гроші.

І у майбутньому через депопуляцію, а також відтік робочої сили за кордон трудова імміграція в Україну буде зростати, як це відбувається в усіх розвинених країнах, включаючи, наприклад, традиційно більш закриту від зовнішнього світу Японію. Приїзд іммігрантів – об'єктивне явище, пов'язане з розвитком економіки всього світу та окремих країн, яке дозволяє не тільки замістити брак трудових рук, але і знизити собівартість виробництва (адже мігранти отримують менше, ніж «місцеві»).

Але для нашої країни імміграція – це повільний процес, і він не перетворить Київ і Одесу на Берлін чи Лондон з їхніми багатосоттисячними східними районами, впевнені експерти. І краще не бурчати на приїжджих, а просто прийняти їх як факт глобалізованої економіки, до якої ми завжди так прагнули, витрачаючи час не на ксенофобію, а, скажімо, на … народжуваність. Адже політична стабілізація і майбутній вихід із кризи створюють умови для того, щоб гідно ростити нових юних українців.

І у будь-якому разі, мігранти вирішать проблему лише частково, в основному ж її має вирішити держава і ми самі. Так, особисто мені цікаво розвиватися і працювати на Батьківщині, в Україні, а не у чужій країні, серед чужих людей, які нерідко вважають тебе «другим сортом». А вам?