Багато хто із нас не цінує дар бачити і не здогадується, як складно живеться українцям, позбавленим зору частково або повністю. ForUm прожив лише кілька годин життям незрячих і зрозумів, як воно – бути сліпим у великому місті.
Оскільки проблеми у сліпих починаються у дитинстві, ми вирішили відвідати одну зі спеціалізованих установ, де навчаються незрячі діти. Запросила нас туди киянка Світлана Проніна – інвалід зору з дитинства.
Світлані ледь за сорок. Вона бачить, але дуже погано. Крім того, їй складно пересуватися не лише через зір – у жінки паралізована нога. Тому вона ходить з тростиною. Але не з білою, як повністю незрячі люди. Зовні жінка нічим не відрізняється від більшості киянок її віку. Єдине, що вона та інші інваліди з зору носять тільки зручне взуття. Незважаючи на проблеми зі здоров'ям, Світлана зуміла самореалізуватися – працює викладачем у Міжобласній спеціальній середній загальноосвітній вечірній та заочній школі для сліпих і слабозорих, куди вона нас і запросила.
Шрифт Брайля і читання пальцями
Ця школа розташована у Києві, на вул. О.Теліги. Вона не має окремої будівлі. Діти займаються у невеликому приміщенні, орендованому у загальноосвітньої школи.
«Наша школа міжобласна, це означає, що її відділення – консультативні пункти – є у багатьох регіонах країни. Всього у нас навчаються на сьогоднішній день більше 900 дітей. У школі на вулиці О.Теліги займаються до десяти хлопців. Групи учнів у нас взагалі невеликі. Наприклад, у восьмому, дев'ятому і дванадцятому класах навчається по одній дитині, а в 11-му – четверо. Форма навчання у нас заочна. Діти займаються у школі раз на тиждень по 3 години. Звичайно, заочне навчання неідеальне, але ми намагаємося, щоб учні освоїли програму відповідно до навчального плану», - зазначила Гамонь.
Також учні винаходять і свої власні методи, які допомагають у навчанні. Наприклад, просять рідних начитати текст із підручника на диктофон, а потім прослуховують, вчать матеріал.
Є у школі також і принтер, який друкує шрифтом Брайля.
Однак школа має і проблеми. Вони схожі на труднощі в усіх школах України. Це – брак дидактичних матеріалів. «Звичайно, у нашій школі багато чого немає. Нам вкрай необхідні навчальні таблиці з низки предметів. Вони б дуже допомогли нам у викладанні», - сказала педагог.
І якщо для навчання незрячих створені більш-менш прийнятні умови, то у побуті їм доводиться набагато тяжче. Про це нам розповіла Світлана, яка, закінчивши урок, погодилася пройтися з нами вулицями Києва. Дійсно, навіть людям з хорошим зором часом буває складно зорієнтуватися на місцевості, пройти по заставленому машинами тротуару, не кажучи вже про поїздку у міському транспорті. А як сліпому? Про це ми запитали Світлану, запропонувавши їй пройтися по місту і проїхатися у громадському транспорті.
На вулицях великого міста
Завдяки тому, що Світлана не абсолютно сліпа, у тролейбусі вона їздить без особливих проблем, тільки перепитує тих, хто стоїть поруч, номер маршруту. А от повністю сліпі люди їздять у транспорті з супроводжуючими. Якщо ж довелося опинитися у незнайомому місці одному – звертаються за допомогою до перехожих.
Дійсно, у її словах є гірка правда. Адже часто можна бачити, як немічний старий з паличкою просить підвезти його безкоштовно, оскільки він інвалід. А у відповідь у ліпшому випадку звучить: «У мене вже є пільговики», а у гіршому – нецензурна лайка.
Крім того, часто відмовляють у пільговому проїзді супроводжуючому незрячої людини. Хоча, за законом, супроводжуючий інваліда першої групи також має право на пільговий проїзд.
Ще буває, що маршрутки та автобуси зупиняються не прямо на місці зупинки. А для сліпої людини це важливо, оскільки вона знаходить зупинку за стовпчиком дорожнього знаку «Зупинка громадського транспорту».
Влада неодноразово рапортувала, що до Євро-2012 зроблять центр Києва зоною, де інвалід зможе пересуватися без всяких труднощів. Тому ми запропонували Світлані такий маршрут: від метро «Дорогожичі» проїхати до станції «Площа Льва Толстого», а пішки пройти до НСК «Олімпійський».
Спускаємося у метро. Світлана впевненою ходою прямує до ескалаторів, на платформі вона теж вільно орієнтується.
«Бабусі-торговки біля входу у метро та у підземних переходах дуже ускладнюють незрячому шлях. У разі чого немає за що вхопитися. Неможливо також дотримуватися стінки, щоб орієнтуватися по ній», - нарікає Світлана.
Виходимо із метро «Площа Льва Толстого» у підземний перехід. Незважаючи на його заплутані лабіринти (перехід має шість виходів), Світлана впевнено знаходить потрібний.
«Ви знаєте, одного разу був неприємний випадок, коли я ледь не потрапила під машину. Переходила дорогу слідом за перехожим, і тут на великій швидкості на нас летить машина. Перехожий – людина зряча, побачив її і побіг. Я ж не встигла зорієнтуватися і відскочила в останній момент. Було дуже страшно. З тих пір завжди підходжу до когось і прошу мене перевести. Незрячим дуже допомагають у таких випадках звукові світлофори, але їх у місті мало», - поділилася пережитим жінка.
На тротуарі, як і скрізь у центрі міста, безліч перепон: рекламні щити, квіткові клумби та все ті ж десятки машин, припаркованих поперек тротуару, повз які швидко рухається щільний натовп перехожих.
«Тут дуже тяжко ходити, вулиця вузенька, всього наставлено!», - обурюється Світлана. Вона пояснює, що захаращені тротуари – велика проблема для сліпої людини. «Адже сліпі орієнтуються на дотик, з допомогою тростини, і не завжди їм вдається виявити перешкоди перед собою. Доводиться бути вкрай уважними, щоб не спіткнутися і не впасти. Моя знайома розповіла, як одного разу зачепилася за клумбу на бетонній підставці і боляче вдарилася. Вона не прощупала її тростиною, оскільки не очікувала, що її поставлять прямо посеред тротуару», - розповіла Світлана.
Ми не могли не запитати Світлану про те, як же почувається незрячий у таких місцях, як лікарні, аптеки, держустанови, магазини. Особливо вразила її розповідь про похід у районну поліклініку. «У нас взагалі страшна поліклініка, туди краще зовсім не ходити. Там і зрячий заблукає, що вже говорити про сліпого! Все зроблено з такими переходами, що складно орієнтуватися. Я всю поліклініку виходила, щоб дізнатися, де можна здати аналізи, і ніхто не допоміг, не провів, тільки направляли від дверей до дверей. І це називається лікарі», - обурюється жінка і додає: «Я намагаюся взагалі не хворіти, накладно зараз це все, а вже інваліду і поготів…»
Що стосується аптек, то, за словами Світлани, там у таких, як вона, проблем не виникає: «Підходиш, питаєш – і тобі всі допомагають».
«У магазинах – складніше. Наприклад, у супермаркеті складно зловити продавців-консультантів. У Москві вже зайнялися цією проблемою. Моя знайома розповіла, що там у великих магазинах працюють спеціальні служби, які допомагають незрячим у виборі товару та його оплаті. У нас же доводиться йти у магазин без нічого, без зайвих речей, оскільки навіть така проста річ, як здавання сумки у камеру зберігання, для нас становить складність», - зітхає Світлана.
Наша прогулянка завершилася на площі, біля стадіону «Олімпійський». Ми провели Світлану у метро і попрощалися.
Так, проблем у людей з вадами зору багато. Висвітлити ситуацію у цілому ми попросили голову Київської міської асоціації українського товариства сліпих Михайла Новосецького.
Він розповів, що в Україні проживає майже 150 тисяч інвалідів зору, із них у столиці – 4,5 тисячі.
За його словами, основні проблеми незрячих – це фінансовий стан, медичне забезпечення, оздоровлення. Є проблеми з транспортом і працевлаштуванням.
«Не вистачає засобів реабілітації, таких, як годинник з озвученням, тростина для орієнтування на місцевості, звуковий термометр, брайлівський папір та інших необхідних речей. Актуальною є і проблема працевлаштування. Інваліди по зору, як правило, можуть влаштуватися тільки на підприємства Українського товариства сліпих. Таких в Україні 74, на них працює близько п'яти тисяч інвалідів по зору. А куди податися іншим?» - розповів Новосецький.
ForUm звернувся також до київської влади з питанням, як вони допомагають інвалідам по зору. Нам відповіли, що у столиці діє низка програм, які покликані спростити життя сліпим.
Зокрема, всі нові тролейбуси та автобуси у Києві – з низькою посадкою, облаштовуються звукові світлофори на вулицях міста. Із них уже працюють 82. Також для інвалідів передбачені місця на паркінгах з відповідним позначенням, збільшилася кількість дорожніх знаків, які попереджають водіїв про перехід дороги незрячими.
У метро все 92 входи на станціях обладнані звуковими орієнтирами. На платформах 4-х станцій («Либідська», «Хрещатик», «Театральна», «Площа Льва Толстого») обладнані рельєфні обмежувальні лінії.
Співробітників метрополітену зобов'язали супроводжувати інвалідів по території метрополітену, допомагати з висадкою і посадкою у вагон. Те ж стосується і «Міжнародного аеропорту «Київ »(Жуляни), де сліпих зобов'язані обслуговувати позачергово.
Собака-поводир може літати разом зі сліпим господарем
У міжнародному аеропорту «Бориспіль» обслуговуванням пасажирів з обмеженими фізичними можливостями займається спеціально підготовлений персонал. До того ж, ця категорія пасажирів обслуговується позачергово.
У прес-службі авіакомпанії «Аеросвіт» нам розповіли про правила польотів для сліпих і слабозорих людей. Так, при покупці квитка необхідно вказати, що летіти буде інвалід по зору. Про це робиться відповідна позначка у проїзному документі, а також інформується екіпаж повітряного судна перед вильотом. Такому пасажирові дозволяється взяти з собою безкоштовно собаку-поводиря, яка перебуватиме у салоні біля ніг господаря. При цьому не потрібно ніяких додаткових ветеринарних документів на тварину. Крім того, сліпого пасажира розміщують ближче до аварійного виходу. Командир екіпажу літака інформує бортпровідників про пасажира з обмеженими можливостями на борту. Бортпровідники надають йому допомогу при посадці-висадці, а також під час польоту – аж до того, що допомагають розпечатати пакетики з їжею. Також про особливого пасажира інформується приймаючий аеропорт, щоб його там зустріли і допомогли.
Виходить, не можна сказати, що у нашій країні зовсім нічого не робиться для незрячих. Справді, звукових світлофорів стало більше, у метро чергові допомагають інвалідам. Але проблема хамського ставлення у поліклініках як була, так і залишилася. Як і проблема з відсутністю допомоги незрячим у магазинах. І якщо вирішити проблему низької якості обслуговування у муніципальних лікарнях за короткий час навряд чи вдасться, то зобов'язати великі торгові мережі виділити хоча б одну людину на супермаркет для допомоги інвалідам для влади не має скласти проблему.
Зізнатися чесно, спілкування з Володимиром Новосецьким та Світланою Проніною нас приємно здивувало. Вони зруйнували стереотип про те, що інваліди – нещасні люди, які тільки те й роблять, що скаржаться на долю. Це не так! Нам, людям здоровим, потрібно ще повчитися у них оптимізму і прагненню жити повноцінним життям.
Фото Андрія Єловікова
Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом
