На зорі 2000-х років, на одному із спільних засідань представників МВС, Держприкордонслужби України і представників поліцейських країн Євросоюзу, відбувся один прецедент, який дуже гарно описує логіку міграційної «політики» України.

Після тривалих розповідей європейських поліцейських про те, як треба боротися з нелегалами, а так само тривалих запевнень, як Європа нам готова допомогти, вирішив узяти слово один з вищих чинів Держприкордонслужби України. Репліка була короткою, але ємкою: «Боротьба з нелегальними мігрантами потрібна. Тільки ось кінцева мета для них не Україна, а Європа. Так навіщо нам з ними боротися, якщо у нас вони не затримуються?!»

Ця репліка, напевно, так і залишилася в розумах вищих чинів Держави Україна, яка ось уже 18-й рік своєї незалежності живе без міграційної політики. При цьому, спочатку вдавала, що за ЄС-овські гроші старанно бореться з нелегалами, потім демонстративно показувала, що гроші закінчилися і ні про яку боротьбу мови йти не може. Поки не вдалася до іншої крайності – в гонитві за дружбою з Євросоюзом й ілюзорною перспективою вступу до нього, з легкої руки Секретаріату Президента і МЗС, зробила всі можливі міграційні преференції для ЄС.

Так, Угода про реадмісію, яка була підписана Україною і ЄС у січні 2008 року, передбачає, що Україна і країни-члени ЄС прийматимуть назад своїх громадян і громадян третіх держав, які незаконно потрапили або незаконно знаходяться на території однієї із сторін. Угода, по своїй суті, є зобов'язанням України ділити з ЄС відповідальність за безпеку спільного європейського дому, частиною якого Україна так і не стала. В обмін від ЄС були запевнення про спрощений візовий режим для громадян України, що залишилися порожніми обіцянками.

Як реадмісія повинна працювати на практиці? Наприклад, якщо громадянин третьої країни раніше жив або знаходився в Україні з візитом, приблизно в той же час нелегально в'їхав у країну ЄС, потім його затримали як нелегала, то Україна зобов'язана прийняти його на свою територію і вирішити питання про його депортацію. Експерти не раз попереджали українську владу про передчасність такої преференції у бік ЄС. Проте, нинішня українська влада не дуже любить прислухатися до думки експертів. Є, незрозуміла більшості, політична доцільність, яка все частіше йде в розріз з державною безпекою.

У заяві авторитетної у всьому світі правозахисної організації «Human Rights Watch», містяться прямі висновки про некоректність поведінки Євросоюзу по відношенню до України в міграційній політиці: «ЄС просто перекладає на Київ ті турботи, якими європейці повинні займатися самі, а так само порушує права мігрантів, намагаючись утримати їх за межами кордонів Союзу».

А зараз давайте подивимося, скільки обходиться Україні реадмісія. Зараз в Україні, за даними ООН, перебуває 6,7 млн. нелегальних мігрантів. У середньому реадмісія одного нелегального мігранта обходиться державі більш ніж у 1 тисячу доларів. Але навіть ця сума дуже скромна, оскільки українські власті зобов'язані видати іноземцеві виїзні документи і відкрити необхідні для його повернення на батьківщину візи. Квиток також оплачує Україна. У поточному році, за даними Департаменту у справах імміграції, громадянства й релігії, на депортацію нелегальних мігрантів виділено всього 3 мільйони гривень, а значить, Україна зможе депортувати лише близько 600 нелегалів. Останнім доведеться жити в міграційних таборах і все за рахунок української сторони. У середньому місячне утримання одного правопорушника в спеціальних таборах обходиться Україні більш ніж у 100 доларів.

Для безпеки України, перед тим, як підписати Угоди про реадмісію з Євросоюзом, логічно було б створити єдиний реадмісійний простір - ланцюг двосторонніх угод між країнами призначення, транзиту й постачання нелегальних мігрантів. Насамперед, такі угоди необхідно було підписати між Україною, Росією і Білоруссю, щоб розділити обов'язок щодо депортації нелегалів. Але такі угоді не укладені, і з урахуванням здатності наших сусідів оберігати свої державні інтереси, навряд чи будуть підписані найближчі роки або десятиліття.

Стає вже якоюсь сучасною українською традицією – підписувати міжнародні документи «не дивлячись». При чому підписання Угоди про реадмісію в міграційній сфері для України не перший випадок такої поведінки.

Пригадаємо, як тривалий час вирішувалося питання про приєднання України до Конвенції ООН про статус біженців 1951 р. У результаті, 10 січня 2002 р. Конвенція була ратифікована Україною. З тієї миті, міжнародне співтовариство має повне право вимагати від України виконання обов'язків щодо біженців з країн третього світу, які, як правило, шукають в Україні не притулок, а транзит. Україні, перед підписанням такого важливого міжнародного документа, потрібно було уважно оцінити свої національні ресурси, кадрові потреби й економічні можливості для реального виконання взятого на себе міжнародного зобов'язання і підписати даний документ, наприклад, з обмовкою, як це і зробили деякі країни. Наприклад, Туреччина при підписанні Конвенції 1951 р. зробила застереження про розповсюдження її норм лише на біженців з Європи. Таким чином, вона зняла з себе відповідні зобов'язання щодо прийому біженців з сусідніх країн Близького Сходу. Схожий тип географічного обмеження застосувала Мальта, Угорщина, Монако й інші країни.

На тлі повного дисбалансу зовнішньої міграційної політики, у внутрішньому міграційному законодавстві Україні ось уже 7-8 років так само потрібна реформа серйозного рівня.

По-перше, в Україні дійсно немає єдиної державної міграційної політики, яка згідно Конституції, була б зафіксована в окремому нормативному документі, і реалізація якої контролювалася б єдиним державним органом. Зараз контрольні функції в міграційній сфері, у тому числі і за нелегальною міграцією, покладені на різні органи державної влади, які так само потребують ревізії свого статусу й повноважень. Так, Державну прикордонну службу України не трансформовано в повноцінний правоохоронний орган: вона до цих пір залишається структурою воєнізованого типу без слідчих повноважень у сфері нелегального переправлення мігрантів. Реформа, направлена на перетворення МВС на орган формування внутрішньої політики держави, зокрема у сфері управління міграційними процесами, до цих пір не відбулася. Державний комітет з питань національностей і міграції взагалі знаходиться в перманентному процесі ліквідації.

По-друге, необхідно кардинально переглянути кримінальне законодавство України у сфері боротьби з нелегальним переправленням мігрантів. Наприклад, враховуючи положення ст. 6 Протоколу проти незаконного ввезення мігрантів, Директиви № 2002/90/ЄС українська сторона має всі підстави вивчити можливість посилювання кримінальної відповідальності за злочини, передбачені ст. 332 КК України, шляхом підвищення верхньої межі покарань у вигляді позбавлення волі не менше 8 років.

По-третє, згідно Закону України «Про імміграцію», передбачена можливість так званого квотування іммігрантів. Ця політика успішно застосовується багатьма розвиненими державами світу (ЄС, США, Канада, Австралія) і має всі шанси ефективні для України. Якщо утрирувати, то держава визначає, яку кількість мігрантів, якого віку і кваліфікації, вона готова прийняти в той або інший часовий період.

Наприклад, за розрахунками експертів, якщо брати лише демографічний критерій, то, щоб компенсувати зменшення кількості населення, Україні необхідно привертати в країну близько 340 тис. чоловік щорічно.

По-четверте, можливо, слід розглянути доцільність заміщення безвізового режиму на сезонний безвізовий режим для громадян з благополучних країн світу, у тому числі і ЄС. Та ж Хорватія, проаналізувавши фінансову вигоду від туристичних потоків з України, змінила «гнів на милість». І якщо минулого року отримати туристичну візу в цю країну було так само важко, як і в країни ЄС, то цього року для громадян України вона ввела сезонний безвізовий режим (з травня по жовтень), при цьому, маючи всі шанси привернути ще більше туристів. Що заважає таким чином поступити Україні, на території якої знаходиться Крим, а так само проходитиме Євро-2012? Зрештою, для того, щоб «впустити свіже повітря в кімнату, не потрібно відкривати навстіж двері, достатньо їх просто час від часу прочиняти».

Реалізація вищезгаданих реформаторських кроків у законодавстві так само була б здатна вплинути на повноцінну реалізацію Україною взятих на себе зобов'язань щодо реадмісії. Замість цього, завдяки бездарності реалізації зовнішньої політики, Україна має всі шанси відчути ще один удар по своєму міжнародному іміджу. Безсилі що-небудь змінити в «драконівській» візовій політиці країн ЄС, українські чиновники МЗС і Секретаріату Президента намагалися «лякати» Європу введенням віз у відповідь для громадян ЄС і навіть можливим розривом угоди про реадмісію. Тільки це ні до чого не привело, й Україна не перестає бути «перевалочною» міграційною базою.

Як відомо, 7 травня 2009 р. на саміті в Празі ЄС запропонував пострадянським країнам – Україні, Білорусі, Молдові, Грузії, Азербайджану і Вірменії програму «Східного партнерства». Поки Євросоюз не бачить в Україні державу, яка зможе стати його навіть асоційованим членом. Тому саме «Східне партнерство» слід Україні використовувати як прагматичну програму для імплементації візових стандартів шенгенських країн. Як ми скористаємося цим шансом - залежить лише від нас. Тільки від України залежить, чи зможе вона переламати практику, за якої міграційна політика перетворилася на якусь сферу популістської демагогії або порожніх декларативних нормативних актів, в яких відсутня логіка й баланс національної безпеки і відповідальності за виконання міжнародних зобов'язань.

 

Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом

1061