Український національно-патріотичний політикум сподівався, що Янукович не наважиться призначити міністром освіти і науки України людину з українофобською ідеологією. Якийсь час тому частина націонал-патріотів ще навіть сподівалася, як обіцяв їм Віктор Ющенко, побачити українського прем'єр-міністра. І тут раптом!

Вони до цих пір сушать голову над тим, хто проштовхував Табачника, якого «дуже не хотіла» навіть Ганя Герман і яка, як вона сама сказала, «зробила все, щоб ...» Зрештою, яка різниця, хто був основним протеже Табачника: російські спецслужби через Патріарха Кирила, сам Кирило чи Кирило через Владику Сабодана. Російська православна церква, маючи в Україні величезний кадровий і ідеологічний ресурс, вирішила поставити на чолі свого найбільш підготовленого і найвідданішого вихованця. РПЦ відчула шанс втілити в життя свою ідею відтворення «єдиного російського миру». А «російський мир», як кажуть деякі російські політики, «закінчується там, де закінчується російська мова».

Призначення Табачника міністром є сигналом про готовність російського великодержавного шовінізму до переможного бою з українським націоналізмом. Остаточна поразка націонал-патріотів не викликає зараз у Москві сумнівів. Адже такої зради, розпиленості, розгубленості, беззубості, фінансової неспроможності і внутрішньої ворожнечі українська націонал-демократія ще ніколи не переживала. Її окремі керівники ще дають іноді інтерв'ю, вносять проекти постанов про звільнення Табачника і Семиноженка, виступають у Шустера, але сил подолати московську гуманітарну політику в Україні вони за таких обставин не мають. Зайвим доказом упевненості чинної влади в своїй перемозі над українськими патріотами є підписані угоди про фактично довічне перебування російської військової бази у Криму.

А тим часом від Табачника і Семиноженка надійшли і продовжують надходити цікаві сигнали. Останній заявив про можливість вступу України до державного союзу з Росією і Білоруссю, чим збентежив самого Януковича. Пан Табачник узявся за порятунок російської мови від української. За час його владної відсутності справа, на його думку, зайшла дуже далеко: на Сході і Півдні почали місцями відкриватися школи з частковим викладанням українською мовою, у Сімферополі конкурс в єдиній українській гімназії став просто фантастичним, а батьки почали наймати вчителів для підготовки дітей до здачі зовнішніх тестів державною мовою. Правда, нечувана зухвалість з боку помаранчевої влади? Щоб в Україні і вчитися і складати іспити українською мовою! Адже в Росії кожен складає іспити тією мовою, якою вчився у школі. Правда, вчаться там, як відомо, лище російською. У Польщі всі вчаться і складають іспити польською мовою, тому Польща є польською державою. В Україні у вищій школі, пресі, телебаченні панує російська мова. Серед десятка найбагатших людей України, в руках яких зосереджена переважна більшість виробничих ресурсів, капіталу і засобів масової інформації, неможливо знайти етнічного українця. Сказане стосується і чинного уряду, й Адміністрації Президента. Там знову повноправним господарем став «великий і могутній». Тому Україна насправді не є українською державою. А Табачника і Семиноженка тому і поставили на такі посади, щоб вона ніколи українською не стала. Їхні заяви про те, що кожен в Україні вчитиметься тією мовою, якою побажає, насправді є сигналом для початку нової могутньої хвилі русифікації українців.

Леонід Кучма у своїй інавгураційній промові у 1994 р. сказав, що він збирається внести пропозицію про проголошення російської мови державною в Україні. Поза сумнівом, до цього місця в згаданій промові приклався тодішній керівник адміністрації Кучми Табачник. Кучму обсвистали, і більше він до цієї теми не повертався, хіба що обмежувався фразою «Руский у нас не іноземний». Але сказане ним на інавгурації зіграло свою зловісну роль. Воно стало сигналом для припинення національного відродження. З державних установ, освіти, війська почали викурювати українських патріотів. Очевидно, що роль тодішнього керівника президентської адміністрації Табачника була у цій справі ведучою. Зараз теж немає сумніву, що нас чекає масова чистка кадрів від «свідомітів», як називає націонал-патріотів Табачник, оскільки кадри, як сказав товариш Сталін, вирішують усе.

«З усіх мистецтв для нас найважливішим є кіно», - написав одного разу інший товариш - Володимир Ленін. З усього видно, що Табачник з Леніним повністю згоден. Саме кіно розглядається ним як надійний спосіб русифікації української. Уявімо собі, що в Україні всі фільми, що транслюються на телеканалах і йдуть у кінотеатрах, є вітчизняними українськими або дубльованими українською мовою.

За таких умов усі українці пригадали б, що вони українці і швидко удосконалили б свою українську. Яскравим доказом тут був перший український багатосерійний фільм часів незалежної України «Роксолана». Але саме українізації кінопростору в Україні злякалися прислужники російських шовіністів. Після «Роксолани» українського кіно створено не було. Красномовним є той факт, що першим ударом по українській культурі і мові став підготовлений Табачником і його однодумцем Малинковичем указ Кучми про ліквідацію Фонду Українського кіномистецтва. З тих пір була повністю знищена дуже перспективна і динамічна на той час українська кіноіндустрія. Спроби законодавчо відновити діяльність такого фонду (законопроекти Павла Мовчана і Нестора Шуфрича) успіху не мали.

Коли, у 2007 р., внаслідок змови наших капіталістів з комуністами і соціалістами Янукович осідлав посаду прем'єра, своїм гуманітарним заступником він поставив Табачника. Першим кроком Табачника став відгук із суду апеляції попереднього віце-прем'єр-міністра В’ячеслава Кириленка, що зірвало очікуване тоді рішення суду, яке б змусило дублювати російські та американські бойовики і серіали українською мовою. Статистика уперто свідчить, що після введення дублювання кінофільмів і роз'яснення Конституційного суду відвідуваність кінотеатрів не падає. Ще б пак! Адже в Україні немає українців, які не володіли б українською мовою пасивно. Переважна частина населення в Україні може читати газети, книги і слухати озвучені тексти. Проте Семиноженку і Табачнику українська мова «муляє». Першому з них якість дубляжа не подобається. Мова перекладу, у них, мовляв, недосконала. Табачник, у свою чергу, дуже стурбований європейськими стандартами. У Європі, каже Табачник, ніхто не вказує власникам кінотеатрів, якою мовою їм у своїх власних установах кіно показувати.

Має рацію Табачник. Але він забуває додати, що жоден власник кінотеатру в Росії або Польщі не додумається «крутити» у себе фільми українською мовою. Забуває він також сказати, що українську мову російська імперія витравлювала з українців понад триста років, у зв'язку з чим українська мова потребує підтримки держави, про що і написано в Конституції. А саме українського кіно Табачник боїться найбільше. Я тут, власне, маю на увазі не стільки персонально міністра Дмитра Табачника, скільки всю проросійську силу в Україні, включаючи комуністів. Проте, у випадку з кіно їм буде не так легко, оскільки вже доведеться попрацювати з судами. Насамперед, з Конституційним, який 20 грудня 2007 ухвалив: «Іноземні фільми не підлягають розповсюдженню і демонстрації в Україні, якщо вони не дубльовані або не озвучені чи не субтитрують державною мовою». Як показала практика, з Конституційним судом «працювати» можна. Правда, практика показує також, що всьому є свій кінець. Можливо, Семиноженко з Табачником зроблять нарешті те, чого не зробив Ющенко - об'єднають націонал-патріотів і відродять активний національно-визвольний рух в Україні.

За студентськими мітингами і плакатами стоять зараз політики, які розробляють нові сценарії нападу і захисту. На багатьох плакатах, які тримали студенти, були відомі слова поета Петра Осадчука, написані ще сім років тому.

«Живуть в Україні як дачники, держави зневаживши суть.

Нині там заправляють Табачники, де Тютюнники мали би буть»

Студенти, якщо пригадати, ким були в українській історії генерал-хорунжий Юрій Тютюнник і письменник-патріот Григір Тютюнник, прямо вказують на національний характер конфлікту, що виник навколо Табачника. Національні ж питання завжди носили принциповий і гострий характер. З усього видно, що фігура новоспеченого міністра освіти і науки може стати лінією фронту, по обидва боки якого поступово накопичуються ресурси і політичні бійці для нової чергової політичної битви навколо до цих пір невирішеного українського національного питання. А суть цього питання проста: бути Україні справді українською чи ще однією російською державою, з усіма можливими політичними й історичними наслідками.

Юрій Гнаткевич

Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом

1830