Всі говорять за політичну складову, я думаю, в цій ситуації недооцінюється інша сторона. Ми вже маємо прецедент судових рішень з цього приводу, але судові рішення чомусь ігноруються. Виникає питання суверенітету України над її територією. Оскільки юрисдикція судів України поширюється на всю територію України, то виникає питання - як виконати рішення українського суду на українській території, і хто має право перешкодити виконати суверенітет України над свою територією? Питання переходить в дуже серйозну площину. Це вже не питання господарське, не юридичне, не політичних заяв, не технології , а питання суверенітету України.

Не потрібно говорити що за маяки заговорили тільки тепер. Згадайте, як Народний Рух України два роки тому ініціював розгляд питання про маневри росіян в Криму, яким скандалом супроводжувалась спроба висадки десанту ЧФ РФ біля Феодосії, начебто з метою навчання? Так само з маяками вже не перший раз підіймається питання. Наша Міністерство оборони підіймало питання про РЛС в Мукачеві. Ці питання назріли давно, але попередньою владою вони не вирішувались. До речі, про це сьогодні дуже добре сказав Геннадій Крючков –«це старі проблеми, але вони не вирішувались, і тому з цього зробився протилежний висновок». З ситуацією нарешті треба розібратись.

Війною це однозначно не закінчиться. Аби розв’язати цю проблему існує чимало засобів. Головне, їх потрібно використовувати в дусі дотримання принципів міжнародного права і поваги до українського суверенітету, як держави, до якої ця територія належить.

Звичайно, на першому плані в цій суперечці – політика. Достатньо пригадати, що ще минулого року були дії ряду молодіжних організацій, які також були націлені, з одного боку, на привернення уваги громадськості до проблеми маяків, а, з іншого, провокували захоплення цих маяків.

Тепер стан справ також вельми суперечливий. Буквально відразу після переговорів в Астані, коли двома президентами було заявлено про врегулювання багатьох проблем російсько-українських відносин, про те, що вони набувають більш конструктивного характеру, теперішні події навколо маяків, по суті справи, є провокацією, направленою на скачування українсько-російських відносин в кризову ситуацію, провокацією кризи в двосторонніх відносинах. Інакше як політичною провокацією ситуацію з маяками я б не назвав. Проблема справді є. Як правова, так і господарська. Питання про статус маяків, про режим і форму їх використання російською стороною не врегульовані повною мірою. Але вирішувати цю проблему необхідно за столом переговорів між двома країнами, між військовими, зовнішньополітичними відомствами двох країн, але в жодному разі не шляхом таких явочних дій, які провокують конфлікт між нашими країнами.

Такого роду дії можуть провокувати люди, у яких немає добрих почуттів до Росії. З іншого боку, подібного роду дії розгортаються на користь тих політиків, які зацікавлені в погіршенні відносин між нашими країнами.

Одним раундом переговорів тут не обійтися. Але до рівня Тузли, як одній, так і другій стороні, я б не рекомендував доводити цю справу. Я можу припустити, що декому вигідно стимулювати цей конфлікт під час передвиборчої ситуації. Але це матиме вкрай негативний наслідок для українсько-російських відносин, тому краще його не форсувати, а якнайшвидше розв’язати на взаємовигідних засадах.

Необхідно відзначити, що позиції сторін не так різняться, як здається на перший погляд. Україна заявляє, що в базовій угоді щодо ЧФ і додатку до нього немає ні слова конкретно про маяки і це, швидше за все, правда. В угодах йдеться про об'єкти, якими флот користується на умовах оренди. На момент підписання угоди повного переліку таких об'єктів просто не існувало, тому їх і не конкретизували, а здали в оренду явочним порядком. В усякому разі, український уряд не заперечує того, що всі маяки, що знаходяться під контролем ЧФ, включаючи захоплений, орендуються російською стороною, і орендна платня за їх використовування поступає регулярно і в повному об'ємі.

Таким чином, фактично українські офіційні особи, не раз піймані на брехні і у внутрішній, і в зовнішній політиці, вкотре ввели в оману свій народ, сказавши цього разу напівправду: маяки дійсно є власністю України, але цього ніхто й не оспорює, як до сьогодні ніхто не оспорює і факт їх оренди Чорноморським флотом.

Немає ніяких сумнівів, що об'єкти, у тому числі і особливо гідрографічні, що використовуються для забезпечення боєготовності стратегічного угрупування, яким є флот – об'єкти режимні. Також, поза сумнівом, і те, що угода про їх оренду підписувалася не з якимись дрібними чиновниками українського гідрографічного відомства. Нарешті, тільки людина абсолютно не знайома з українськими політичними реаліями може припустити, що декілька дрібних сошок з провінційного апарату раптом настільки загорілися патріотизмом, що вирішили захопити маяк. Тим паче, що їх патріотичний екстаз «абсолютно випадково» співпав з черговими акціями братства якихось «студентів», які замість навчання періодично облягають об'єкти ЧФ.

Зрозуміло, що це провокація української влади. Причому санкціонована вона на вищому рівні. І провокація ця не мала за мету дійсно встановити український контроль над гідрографічними об'єктами, що використовуються ЧФ, а лише «посмикати тигра за вуса». Якби Україна хотіла забрати маяки – в неї було два варіанти дій: довгий і складний переговорний процес або несподіване захоплення відразу всіх об'єктів. Навіть дитина розуміла, що після захоплення Ялтинського маяка ЧФ різко посилить охорону інших об'єктів і без стрільби українці туди вже не ввійдуть.

Дана провокація потрібна тільки «Нашій Україні», лідери якої капітулювали в газовій війні і смішно надувають щоки, намагаючись переконати населення в своїй «унікальній перемозі», а парламент налякати розпуском. Ті помаранчеві, які й через рік живуть з вірою в Ющенка в серці – люди абсолютно неадекватні, схильні до епатажу і впевнені, що Україна – пуп землі. Саме на них краще всього діє подібна конфронтаційна пропаганда. Вони живуть за принципом: «Нехай український народ буде убогим, голим, босим і взагалі загине разом зі своєю державою, лише б показати Росії дулю в кишені». Влаштувавши провокацію з маяками, Ющенко і команда чудово розуміють, що в результаті вони знову капітулюють, вкотре погіршивши положення і упустивши авторитет країни, але розраховують дотягнути до виборів, весь цей час розказуючи про страшний російський імперіалізм, що робить замах на «незалежну власність» і про мужню боротьбу з рукою Москви славних нашеукраїнців, які, як «герої Крут», одні грудьми відстоюють суверенітет держави.

В цій суперечці - 90% політики. На грунті газових проблем зараз вилізла проблема з маяками. Тобто, кожний один одного намагається зачепити, показати, хто кому більше винен, поставити в глухий кут. Потрібно повернутися до договору про ЧФ, до договору щодо створення ЄЕП, потрібно повернутися до договорів про взаємостосунки РФ і України, і після цього ухвалювати рішення. Вони повинні прийматися на міждержавному рівні, а не на рівні начальника порту, який робить погоду у відносинах між державами.

Чи в компетенції начальника порту питання, пускати чи не пускати керівника підприємства, який ніякого відношення до цього порту не має, крім того, що об'єкт знаходиться на його території? Це повинні вирішувати МЗС і Міністерства оборони обох держав, але ні начальник порту, і тим більше не міліція. А сьогодні вже дійшло до того, що навколо маяка виставлено озброєну охорону.

Російські й українські політики повинні сісти за стіл переговорів і, зрештою, визначитися: які форми взаємостосунків між Україною і Російською Федерацією. Тільки після цього можна рухатися далі. Якщо ми цього не зробимо, у нас будуть нові тузли, маяки, ще й пірси, і кораблі, і дійде до того, що ми кулаками почнемо доводити хто ж правий. Це політичне питання, його вирішення потрібно знаходити в стратегії взаємостосунків між Україною і РФ.

Двом президентам пора поставити у всіх питаннях, що стосуються міждержавних взаємостосунків, крапку.

Те, як розгортаються події навколо Ялтинського маяка, навряд чи свідчить про непрофесіоналізм українських дипломатів, нездатних розв’язати проблему (якщо така взагалі мала місце) шляхом звичайних переговорів, без широкого резонансу в ЗМІ. Швидше за все ми в даному випадку маємо свідому провокацію і роздування українською стороною скандалу, направленого на дестабілізацію українсько-російських відносин.

Причин тут може бути декілька. З одного боку, наближення виборів, які, судячи за підсумками соціологічних досліджень, в кращому разі не принесуть переконливої перемоги провладному виборчому блоку (якщо не стануть його поразкою). В такій ситуації одним із способів мобілізації прихильників може стати боротьба з "підступним загарбником", в яку відважно вступили під прикриттям" патріотичного МЗС українські гідрографи. Адже образ ворога можна легко використовувати для мобілізації патріотичних настроїв у населення, на які робить ставку партія влади. А, з іншого боку, нинішні дії української влади можуть бути частиною загальної стратегії забезпечення максимально швидкого вступу України в НАТО (адже голова Альянсу недавно позитивно оцінив роботу України в цьому напрямку і натякнув, що приєднання до НАТО цілком реально здійснити уже в 2008 році). База Чорноморського флоту РФ в Криму служить для цього серйозною перешкодою. Ось ми і спостерігаємо спроби зробити для ЧФ його перебування на території України максимально дискомфортним, щоб, можливо, примусити Росію вивести флот до 2017 року.

Після зустрічі Путіна і Ющенка в Астані, де обидва президенти запевняли, що відносини між Україною і Росією розвиваються цілком нормально, цей скандал — свідчення активізації "войовничого крила" з оточення Президента, яке розраховує на отримання політичних дивідендів в умовах кризи українсько-російських відносин.