Цю ситуацію потрібно розглядати в двох площинах. По-перше, згідно системи російського законодавства. Якщо дійсно за ним не передбачено покарання за якісь публікації - це одна річ, тоді потрібно говорити про законодавчу систему і її досконалість. Друге – якщо прокуратура виступає знаряддям влади для розправи над інакомислячими.

Але в будь-якому випадку приведений факт є свідченням реального стану свобод у наших сусудів.

Російська інтелігенція насправді Путіна недолюблює, але в той же час повернути любов силовими методами не можливо.

Якщо говорити про законодавче забезпечення свободи слова, то з цим в Україні і в Росії приблизно однакова ситуація. Тому говорити про те, що у нас більше свободи слова можна лише в ситуативному вимірі. А на загал, якщо ми хочемо дійсно говорити про реальну свободу слова, нам потрібно переглянути Закони «Про інформацію» , «Про ЗМІ» і ряд інших.

А в практичному вимірі - до парламентських виборів у нас буде свобода слова, а після є велика небезпека того, що нинішня ситуація в Росії видаватиметься нам розгулом демократії.

У Росії все відбувається в контексті сучасної постмодерної непрямої цензури. Власне кажучи, в наших сусідів давно здійснюється проект маніпулятивної демократії, яка автоматично згідно з цією концепцією передбачає на практиці жорстке цензурування всіх матеріалів. Сьогодні плюралізм думок, як такий, абсолютно відсутній у російському інформаційному просторі. Є лише кілька видань, де можна почитати альтернативну від путінської думку.

Стосовно чеченської проблематики, то тут діє писаний-неписаний закон, який базується на неспростовному самим Путіним кредо: «Чеченців треба мочити навіть в сортирах». Загально відомо, що чеченці-інтелектуали, які не мають жодного стосунку до війни і працюють за кордоном, і так чи інакше мають відношення до мас-медія, не ризикують повернутись в Росію, маючи російські паспорти. Кілька таких, я особисто знаю, вони нині перебувають в Києві.

Навіть Москві і Петербургу притаманна фобія вільного висловлювання. Багатьом тамтешнім журналістам і соціологам сьогодні важко віднайти сміливця, який би висловився з приводу тих чи інших політичних подій. Про Путіна в Росії нині говорять як про покійника: або добре, або нічого. Таких, які нічого не хочуть говорити все більше і більше. Новодворська справді мала рацію, коли говорила, що Путін створив навколо себе систему помсти. Я б сказав, що в Росії сьогодні існує путінофобія.

Що стосується мене, то я за Кучми у 2002 році потрапляв у «темники». Там мої прес-конференції радили замовчувати. В мене є велика підозра, що нині деякі близькі до Ющенка або його оточення канали, намагаються ігнорувати точку зору мою і моїх колег.

В Україні ж свобода слова існує в тій мірі, наскільки сьогодні існує політична конкуренція. А вона надто велика, її рівень найбільший за всю політичну історію України. Сьогодні жодна політична сила не може претендувати на монополію політичного простору. І саме звідси випливає факт свободи слова. До того ж влада, навіть якби хотіла, неспроможна віднайти ті інструменти і механізми для українців, який віднайшов Путін. Феномен помаранчевої революції і делегітимація колишнього режиму привели до того, що нині середньостатистичний українець, незалежно від інформації, яка подається в ЗМІ, вільніший, розкутіший в своїх висловлюваннях, ніж середньостатистичний росіянин, чи білорус. У цьому сенсі він ближче до чеха, поляка, словака. І це не можуть не враховувати політичні провладні сили, які може б і хотіли накинути якісь обмеження, але це вже не можливо. Наше суспільство важко нині загнати в ситуацію відсутності свободи слова. Багато росіян, які приїжджають на Україну, почувають себе тут вільніше і розкутіше, ніж вдома. Російське суспільство більш маніпулюваніше, ніж українське. Наше суспільство стає самостійним політичним автором. Воно може сказати «5 каналу» чи іншому ЗМІ, що не вірять їм. Наше суспільство більш-менш спроможне до самостійного аналізу.

Як би в Росії не ставились до Масхадова та до інших лідерів чеченської опозиції, такі дії прокуратури однозначно суперечать принципам свободи слова. Це є цензура. А міркування про те, що чеченці є воюючою стороною, що вони бандити, можуть бути прийнятими до уваги, коли країна оголошує себе в стані війни і офіційно вводить цензуру. За таких умов це зрозуміло. Але оскільки Росія претендує на статус мирної, невоюючої країни , за винятком сутичок на околицях, тоді це є грубим порушенням свободи преси. Проте однозначно говорити, що там немає свободи слова не варто, оскільки цензура у Росії не введена. Якби цензура була, подібних ситуацій не було б. Але є факт вільнодумства, який влада почала переслідувати.

Те, що Росія набагато далі, ніж Україна від принципів свободи - поза всякого сумніву. Якщо говорити грубо: свобода слова в Україні є, а в Росії немає. Але це приблизно. Повністю виключити Росію з країн, де вона хоч в якихось формах існує, не можна. Є якісь невеличкі шпарини в які можна втиснутись. Хоча треба сказати, що в основному російські ЗМІ (а електроні повністю) знаходяться під контролем. У нас такої ситуації немає. У нас є свої проблеми – проблеми незалежності від власника, є проблеми окремих журналістів, але в цілому ми не страждаємо.

Свободі слова в Україні не так вже й багато віку. Вона з’явилась після помаранчевої революції. Навіть можна день назвати, коли всі, насамперед телевізійники, вийшли з під покори і вибачились перед громадою. Вони сказали, що більше цього не буде, і почали більш-менш давати об’єктивну картину.

В той час, коли помер президент Франції Міттеран, я в Швейцарії працював в університеті. Мене дуже здивувало відношення різних людей до життєпису Міттерана. Для швейцарців було дивно, що так оплакують його смерть. Самі швейцарці, як правило, взагалі не знають прізвища президента, він у них на рік обирається і має представницькі функції. Американці навпаки - страшенно дивувались, як це так: що за труною йде позашлюбна дочка Міттерана разом із його законною сім’єю. В Америці це б давно все розписали, вникли в особисті подробиці тощо. Тобто кожна країна має свої принципи співжиття, і те що в Америці підхоплюють журналісти, для європейських може бути недопустимим, тай просто їх не дозволять. Але, тим не менше, критика президента, якщо це не відвертий наклеп, допускається в усіх демократичних країнах. Більше того, це навіть є ознакою доброго тону.

Дуже важко коментувати ситуацію в «чужому монастирі». Моє ставлення двояке. З одного боку, я категорично проти будь-яких жорстких заходів щодо представників ЗМІ. З другого боку, я розумію, що, перебуваючи у стані війни, кожна влада прагне максимально забезпечити себе і свій народ. Наскільки я знаю, у військовий час за розклеювання ворожих листівок розстрілюють без суду і слідства на місці. Масхадов і Закаєв - терористи, підтримка, у тому числі й інформаційна, карається згідно з законом.

Важко розібратися в справах російських, мешкаючи в Києві. Можу сказати тільки те, що «посадку» російського журналіста російська опозиція зможе використати менш вдало, ніж його, можливе незрозуміло ким організоване вбивство після виходу матеріалу.

Особисто я критикую всіх політиків незалежно від кольору. Критикую досить різко. Правда, менше всього президента. Його критикувати втомився, тепер все більше жалію. За це мені ніхто і ніколи не погрожував, проте співробітники каналу одержували загрози на свою адресу, на них скоювали напади, причому жодне з них досі не розкрите, не дивлячись на всі обіцянки.

Нині в Україні не свобода слова, а розгул словоблуддя. І журналісти в цьому випадку не причому. Вони всього лише транслюють слова урядовців. Другі ж, у свою чергу, не соромляться ні у виразах, ні в озвучуванні власної дурості. Вже якщо має місце прецедент з матерньою лайкою, то, знаєте...

Свобода слова – це, в першу чергу, можливість висловити свою позицію, проаналізувати ситуацію, а не плести все, що захочеш для того, щоб показати себе оригіналом. В Україні період підміни понять. Раніше свободу слова називали «наявністю в країні опозиційних ЗМІ», зараз розгул вульгарщини називають «свободою слова».

Від своїх друзів-колег з Росії я знаю, що там ситуація інша. Критика влади є, проте її рівень на порядок нижче, ніж був при Кучмі в Україні. Проте це не можна списувати на жорстку цензуру. Якщо Путіна не люблять українські журналісти, це не значить, що його не люблять і російські.

На Заході загальноприйнятим є правило: « за слово не судять». Протилежне є свідченням розвитку ЗМІ в тоталітарних умовах. На жаль, в Україні закон, прийнятий з цього приводу, теж неоднозначний. Він передбачає застосування кримінального покарання для журналістів за негативне висвітлення життя і діяльності політичних лідерів. Закон неоднозначний, його ще потрібно аналізувати. В усьому світі політик вважається публічною особою. Займаючись цією роботою він фактично розписується під тим, що громадськість має право цікавитись його особою. За слово не мають судити. Це має стати і в Україні базовим принципом.

Я критикував нині діючого Президента, і не одноразово, але погроз і тим більше висунення обвинувачень, не було. Насправді, зараз навіть не має моніторингу того, хто і де критикує Президента.

Я знаю від російських колег, які працюють в Україні, що в порівняні з їхньою батьківщиною тут є свобода слова. Докладно фраза звучала так: «В Росії незалежних засобів масової інформації не існує».