Вся ця «перепалка» має в собі два початка. Перший – вибори, вибори і ще раз вибори. Чому ніхто до цього часу не говорив про дотування режиму Кучми-Медведчука-Януковича? Чому потреба рахувати і інвентаризувати виникла тільки зараз?

Другий початок у цього питання - Росія і Україна до цього часу жодного разу не інвентаризувала своїх стосунків. Це стосується і заощаджень громадян, і спільного майна Радянського Союзу, і багатьох інших моментів, і так аж до газу докотилось. Очевидно, мав би давно бути такий момент у наших стосунках. Я, наприклад, дивлячись на угоду, яка власне вимальовується, розумію перемогти в цій угоді Україна Росію не могла, вона могла зіграти в нічию і вона зіграла. Але якщо говорити про дотування, то хіба ми непіддотовуємо Росію, коли зберігаємо тисячу кубометрів газу у наших сховищах за $ 2, 25, а не за $ 8, як це було раніше. Та й багато стратегічних підприємств в Україні мають російського власника. І виходить ми дійсно - дотували російського виробника, в тому числі приватного.

Тому очевидно такі розмови закінчаться тоді, коли український народ буде мати демократичну парламентську народом дану більшість. Це перше. По-друге, подібні розмови закінчаться тоді, коли ми в контексті народного Президента, народного українського парламенту і народного самоврядування проаналізуємо все і вийдемо на тверді позиції, на яких не буде позначена близькість з виборчою кампанією України.

Репліка Путіна суто передвиборча. Якби він хотів довести: хто кому більше винен, він би навів інші приклади . І хіба на цю репліку не повинен був відповідати «Нафтогаз»? Він просто зобов’язаний був це зробити.

Мені видається, урегулювання стосунків між Росією і Україною варто чекати після виборів. Якщо ми хочемо убезпечити себе і вийти на нову орбіту стосунків з Росією, на рівноправні, партнерські, добросусідські стосунки і абсолютно рівні, то нам треба здобути перемогу демократичних сил на парламентських виборах. Після цього наші стосунки не будуть піддаватись жодним реплікам.

По-перше, якщо слідувати логіці Івченка, то «Нафтогаз» дотував половину cвіту, оскільки серед власників підприємств в Україні є американці, канадці, європейці, азіати. Їм теж постачався дешевий газ.

По-друге, «Нафтогаз» поставляв підприємствам не свій, а російський і середньоазіатський газ, і продавав він його дорожче, ніж купував, тобто про свою вигоду, як і будь-який посередник, не забував. Тому, якщо підприємства одержували дешевий газ, то дотували їх справжні власники цього газу: росіяни, туркмени, узбеки, казахи, а «Нафтогаз» ним просто спекулював, користуючись положенням посередника. Про це, до речі, свідчить і той загальновідомий факт, що, маючи всього 18-20 млрд. кубометрів власного видобутку (майже в чотири рази менше ніж необхідно для зведення газового балансу) «Нафтогаз» щорічно продавав декілька мільярдів кубометрів газу за кордон. При цьому, ціна для Румунії минулого року становила 250 дол. за тис. кубометрів, у той час, як «Нафтогаз» одержував газ (власний і імпортний) по 40-60 дол. за тис. кубометрів. У цьому випадку, ми маємо справу з чистої води спекулятивною операцією.

По-третє, українські підприємства – це українські підприємства, незалежно від того, хто ними володіє. Податки ж вони сплачують до українського бюджету. За логікою ж Івченко виходить, що «Криворіжсталь» тепер індійське підприємство і «Нафтогаз» дотує Індію. А «Челсі», наприклад, російський клуб.

По-четверте, ніхто і ніде в світі не вкладає надприбутки в енергозбереження, якщо є дешеві енергоносії. Більше того, енергозберігаючі технології, їх створення і впровадження, дуже дороге задоволення. Вони завжди і скрізь упроваджувалися тільки за відсутності альтернативи, при безпосередній державній підтримці і при левовій частці бюджетного фінансування, податкових і інших пільг. Саме тому, якщо ціна газу підніметься до рівня, що робить виробництво нерентабельним, а держава просто сидітиме і чекатиме, коли власники «вкладуть прибутки» в енергозберігаючі технології, то економіка помре, в бюджеті не буде грошей, а капітали підуть в країни, де керівництво більш адекватно оцінює ситуацію.

По-п'яте, математичні і аналітичні здібності Івченка і Путіна ми мали нагоду порівняти впродовж 2005 року. Івченко обіцяв газовий хепі-енд, присягався, що російський газ до 2007, 2009, 2010 і навіть до 2013 року не коштуватиме дорожче 50 дол. за тис. куб. м, погрожував Стокгольмським судом і засудженням Європи і лякав «технічним відбором» транзитного газу, якщо Москва не погодиться з його розрахунками. Зараз на питання про причини капітуляції він, Плачков і прем'єр хором заявляють, що якби вони не погодилися на російські умови, то Україна не пережила б морози. Можна подумати, що в українському уряді тільки четвертого січня взнали, що взимку холодно. Тим часом, Путін ще 31 грудня пропонував зберегти на перше півріччя ціну газу в п'ятдесят доларів за тис. куб. м. Напевно, у Івченка якась власна математика, що підказує йому, що 95 менше п'ятдесяти. Інакше незрозуміло за що він цілий рік боровся, і що він тепер називає своєю видатною перемогою.

По-шосте, якщо Росія не дотувала українську економіку, а «Нафтогаз» (за Івченком) дотував Росію, то чому такі старанні борці з «російським газовим диктатом», за «диверсифікацію джерел енергоносіїв» і за «забезпечення енергетичної безпеки держави», як Івченко, Ющенко, Плачков, Єхануров і інші так присмокталися до російської газової труби? Що простіше пройтися по світовому ринку, накупити скільки хочеш газу і не дотувати сусідів.

В-сьомих, ми могли давно вже переконатися, що бездарно виконана демагогія двох-трьох українських урядовців і політиків ні в світі, ні в країні, давно вже ні в кого не викликає ні довіри, ні поваги. Вони вимовляють мантри, гіпнотизуючи самі себе. На відміну від Івченка Путіну вірять, з ним і з його країною рахуються в усьому світі. І над Росією давно вже ніхто не дозволяє собі так потішатися, як останній рік потішалися над Україною і її керівними «математиками».

В системі стосунків, які є не ринковими і залежать від політичних чинників, дуже складно насправді сказати: хто кого дотував, яка ціна була справедливою, і що одна країна отримала взамін на якісь преференції надані для іншої країни. Тут можна довго рахувати і таким чином залізти занадто далеко. Я не готовий такий аналіз самостійно провести і дати відповідь. Проте навряд чи російське керівництво дозволило б собі дотувати українську економіку. Очевидно, що ті стосунки, які були за старої влади, влаштовували як одну, так і іншу сторону. За нинішньої влади Росія не дала б себе образити також. Розмови, які ведуться про дотування української економіки, розраховані для мас, вони ведуться задля налаштування електорату на потрібну хвилю. Заяви Путіна знаходиться певним чином в контексті дій Кремля за останній рік–півтора, або ж за останніх 15 років стосунків незалежної України і окремої Росії. Свого часу Росія активно розповсюджувала інформацію про те, що то Україна краде російський газ, тепер про дотацію української економіки за рахунок російського газу. Все це в контексті інформаційної політики Росії щодо України, тому подібні теми підніматимуться Кремлем ще не раз.

Щодо слів Івченка, то він мав на увазі підприємства, де присутній російський інтерес. Використовуючи дешевий газ вони також мали можливість заробляти і економити на витратах. Низька ціна на газ була не тільки для українських підприємств, але й для російських. Звичайно, якщо її можна назвати низькою. Це теж дискусійне питання.

Івченко у цій ситуації мусив щось відповідати. Це інформаційна війна, піар-війна. В її контексті Івченко дав досить достойну відповідь.

Заяви Івченка розраховані на безграмотного українського обивателя і демонструють його повну некомпетентність в області економіки. В світовій економічній науці прийнято вважати продаж товару за ціною нижче за ринкову - дотацією. На цій підставі зокрема можуть бути порушені антидемпінгові процеси, якщо продається товар нижче за ринкову ціну, а тим більше, нижче за собівартість. Останнім часом собівартість російського газу зросла у зв'язку з освоєнням більш північних територій. Очевидно, ціна $ 50 не покривала витрати щодо його видобутку і транспортування.

Заява Івченка вкотре показує, що людина нічого не розуміє ні в управлінні і взагалі не розбирається в економічних категоріях.