Коли людина відповідає на запитання «хочу, але це не можливо», вона насправді каже «ні, але я би хотів». Це як відповідають на питання «воду пити будете?» -«дякую» - «дякую ні, чи дякую, так?». Коли кажуть «дякую, ні», то означає що воду пити не будуть. Так і тут. 28% до Союзу не хочуть. А 20% - так, дійсно хочуть в Союз. У нас є Комуністична партія, яка виступає послідовним безпосереднім прямим і постійним руйнівником української державності. На при великий жаль, до них приєднується і така потужна партія як Партія Регіонів. Вони виступають за руйнування української держави і відновлення її в рамках Української республіки в складі Російської федерації. Це саме стосується партії СДПУ(о) і сили, які об’єднались з ними, сформувавши блок «Не Так». Оці сили експлуатують ностальгію значної кількості людей, які не бачать перспективи в майбутньому, а їм подобається жити минулим. Тому що в минулому вони були молоді, красиві, здорові, навчались в вищих навчальних закладах, тобто вони себе тоді відчували більш впевненими…Тому коли ми говоримо про перспективу України, то ми повинні збудувати таку державу в якій хотілось би жити, і не хотілось би думати про минуле і всі думки були б спрямовані в минуле.

Я не думаю, що відсоток ностальгуючих за СРСР зріс, я думаю що насправді він зменшився. Я не бачив опитувального документу. Розкачування цифр мало б мобілізувати ту частину українського виборця, який хотів би хотів проголосувати за «Нашу Україну», але з тих чи інших міркувань не планує йти на вибори. Ось для чого будуються такі фатальні цифри. Тут треба робити велику поправку на вибори. 20% населення України насправді шкодують що живуть в цій країні. Ну так, на жаль, сталось. Що ж робити? Ми маємо збудувати таку країну в якій би хотілось жити всім.

50% мешканців Литви не литовського походження, але там за останніми опитуваннями ніхто не хоче жити ні в СРСР, ні в Росії. Звичайно, отримувати пенсію 750 євро набагато краще, ніж не отримувати її в Росії взагалі. В СРСР вони б могли отримувати 100 рублів і могли купити 20 пляшок горілки. Тобто в Україні ті люди, які хочуть повернутись в СРСР розчаровані в майбутньому, не більше. А це питання, яке треба поставити перед владою і нинішньою, і майбутньою. Ми повинні мати країну скеровану не на вчорашній, а завтрашній день.

Я думаю, що ці дані, які швидше за все частково сфабриковані, - відповідь або реакція людей на дії нинішньої влади. Народ їх не приймає. Ось така ностальгія за минулим дає оцінку нинішній владі. По правді кажучи, в 2004 році цей відсоток був на багато нижчий. Люди тоді стали забувати радянську історію, і те життя, яке було в СРСР.

На жаль, зараз дії влади провокують ностальгію. Це не сприйняття економічної, соціальної, політичної, міжнародної діяльності влади. Я думаю, що люди розуміють, що СРСР - це не реально і не потрібно, але ностальгія за минулим бере своє. Ґрунт для цього зараз благодатний.

Я не зовсім довіряю таким цифрам. Мені здається, що це явне перебільшення. В Україні є десь до третини населення, воно переважно проживає на Сході і Півдні України, яке справді може відчувати ностальгію за Радянським Союзом і може вірити, що повернення до Союзу дасть дешеву ковбасу, сир і стабільну зарплату. І це зрозуміло, бо так склалось історично, що частина України залежала від Російської імперії. Відповідно Східна Україна і заселялася. Я вже не кажу про жахливий голодомор, який фактично знищив українське населення на більшій частині Центральної і Лівобережної України. Тому до третини людей можуть в тій чи іншій формі відчувати ностальгію за Радянським Союзом. Проте кількість прихильників незалежності в будь-якому випадку значно переважає кількість прихильників повернення до Радянського Союзу. Якщо бажаючих повернутись до СССР насправді 20%, то я впевнений, що кількість активних прибічників української незалежності є значно більше. Вони проживають в двох третинах областей. Тому я думаю, що це не більше ніж соціологічне опитування, не більше ніж певна статистика. Цифри є завищені, навіть при тому, що люди відчувають певне розчарування діями окремих політиків з помаранчевого табору. А це він, в чи іншій мірі, пов’язувався з Ющенко і ідеями незалежності.

В різні часи ця цифра коливалась, але я впевнений, що вона ніколи не досягне тієї критичної позначки, яка б дозволила б сказати, що українці готові змиритись з втратою незалежності.

У 49 % населення настрій, якому можна дати назву відомої пісні «бітлів» «Back in the USSR». Це, напевно, тому що для людей, які перебувають на невеликій тимчасовій відстані, характерне відчуття ностальгії. Є ностальгія за втраченим: молодості, силі, щодо безтурботного життя, забезпеченості, рівності. Хтось ностальгує за постійною роботою, хтось за передовими позиціями країни в галузі важкої промисловості, хтось сумує за втраченою геополітичною великодержавною силою. Питання в іншому – чому досі це відчуття живе і чому по сукупності ця ностальгія за втраченим – ностальгія молодості, впевненості характерна для великої кількості «нових українців»? Це ще, тому що разом з відчуттям ностальгії «нові українці», перш за все влада України, еліта України, не тисне на важливі і насущні питання нинішнього буття українців і Україну. В Україні це відчуття ностальгії виникає в умовах відсутності сильних і серйозних національних проектів. Воно виникає на фоні втрати довіри до влади, відсутність яскравих сильних національних ідей і людей. Вакуум такого стратегічного горизонту, вакуум історичних завдань і людей, які ці завдання могли б сформулювати і повести людей на їх вирішення, тільки загострює відчуття ностальгії за втраченій країні. Ну і чим довшою буде відстань між нами і СРСР, і чим віддаленішими будуть відсутні великі національні ідеї і завдання, тим більше СРСР ставатиме величезною історичною ретро-утопією. Туга за втраченим раєм, за втраченою ретро-утопією може за таких умов збільшуватися.

Коли відсутній власний національний проект і люди, які могли б цей проект сформувати і оформити, і повести людей на його реалізацію, тоді і виникають різні побічні об'єднувальні пропозиції. Хтось хоче об'єднатися з більш сильним геополітичним гравцем. Когось для цієї мети тягне на Захід, хтось хоче об'єднуватися на Сході. Ось ця об'єднувальна різностороння риторика свідчить про те, що немає національного проекту, магнітного типу, який міг би об'єднати всю націю. За таких умов відпали б усі прагнення об'єднатися з будь-ким і на будь-яких умовах. Внутрішнього магніту об'єднання країни немає, а якщо його немає, тоді вступають в дії інші магніти, які є поза Україною. Ці магнітні економічно-геополітичні сили є як на Сході, так і на Заході, може з'являться незабаром і на Півдні.

Висновок: потрібно будувати країну самим і формувати магнітні сили, які змогли б не тільки сформувати великий національний проект, а й його реалізувати.

Результати дослідження означають, що здоровий глузд повертається в Україну. Ми всі відчули за цей рік, що розрив з Росією, який був результатом зовнішньополітичного курсу нової влади, є в основі всіх проблем, які ми маємо – газових, металургійних, молочних. Все це є результатом того, що Росія відчула в Україні зрадницю. Росія каже: робіть що хочете, тільки не йдіть в НАТО. А ми кажемо: ні, ми підемо. Люди розуміють, що поряд є наш ринок збуту, до того, ж ми можемо отримувати потрібні нам корисні копалини, звичайно за нормальних стосунків з Росією. Підсвідомо чи свідомо люди розуміють, що стабільність для нас забезпечується більш тісними стосунками з Росією, але все це має бути без державної асиміляції. Ми, звичайно, мусимо зберігати атрибут незалежної держави.

СССР асоціюється з поверненням до стабільності, і з дружбою з Росією. Все одно треба з кимось дружити і люди вважають, що краще для цього підходять старі перевірені друзі. Бо інші друзі нам щось обіцяють через 20, а то й більше. Більшість людей зіткнулись з проблемами на побутовому рівні і вони думають, що вони пов’язані з зовнішньополітичним курсом країни.

Я вважаю, що геополічно Україна набагато більше має спільних інтересів з Білоруссю і Росією, ніж з Польщею і Америкою. Можна говорити про геополітичні інтереси по вісі Берлін-Москва-Київ-Пекін, але країни бувшого СССР мають набагато більше спільних інтересів і спільних проблем. Разом їх набагато легше буде вирішити. Ми ніколи не будемо органічною частиною Європейського союзу, ми завжди будемо надзвичайно молодшим братом. Я проти вступу в НАТО, я думаю, що у нас має бути своя боєздатна армія. У нас має бути такий рівень життя як в середньому по в ЄС, або може й кращий, але до ЄС нам вступати не потрібно.

Соціалістичної системи всі хочуть, але насправді цього не розуміють. Парадокс України полягає в тому, що українська ідея завжди була соціалістичною. Візьміть Тараса Шевченко, Івана Франка, Лесю Українку, Дмитра Донцова. Я не кажу вже про комуністів Хвильового та інших. Візьміть економічну програму ОУН. Вона по суті є соціалістичною. Тобто український патріотизм був завжди соціалістичним. Парадокс полягає в тому, що всі люди, і зараз себе називають патріотами, по суті є соціалістами, але підтримують ліберальні партії. В цьому є роздвоєння їхньої свідомості. Як тільки вони зрозуміють цей парадокс, вони зрозуміють, що їх розводять. Коли зараз патріотами хочуть любити Америку і Захід – це парадокс нашої свідомості.

Так, стверджують що в СССР замість соціалістичної системи була тільки вивіска, але по формі власності це була все ж соціалістична система.