Для мене 9 Травня – одне зі святих свят. Воно у мене асоціюється з дитинством. Я дуже добре пам'ятаю роки, коли фронтовиків було дуже багато. Для мене фронтові розповіді були історією, на якій я фактично виховувався.

У сім'ї мого діда, батька моєї матері, було дев'ять синів і одна донька. З дев'яти живим залишився тільки мій дід, а вісім його братів загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни. Також воював мій дядько, другий дід, який дійшов до Берліна і отримав медаль «За Відвагу».

Я у дитинстві грався медалями і розпитував дідів, а яка за бойові заслуги, за відвагу. Це була окрема розповідь, як вони здійснювали геройства.

Для мене 9 Травня щороку починається разом з дітьми з покладення квітів Невідомому солдатові, потім поминання пам'яті тих, кого сьогодні не повернеш.

Уся моя діяльність спрямована на те, щоб ніколи не запалахкотіло полум'я війни.

Для мене, як і для більшості людей, які живуть у колишньому СРСР, - це втрата. Мій рідний дядько загинув у 1943 році під Сталінградом. Мою маму в 16 років було вивезено до Німеччини, через це на мене поставили потім, коли я поступав у льотне училище, клеймо. Батько також воював, у 1944-му потрапив у полон, був у концтаборі.

Я не думаю, що якусь сім'ю ВОВ не зачепила, не нанесла серйозної психологічної або душевної рани або болю втрати.

Я святкував це свято ще з дитинства: маленьким я був членом піонерської організації. Крім того, обидва мої дядьки воювали на фронті: один був партизаном, а другий – воїном ОУН-УПА.

Родичі моєї дружини також ветерани. Її дід пройшов всю війну від першого до останнього дня і завжди був тільки на передовій.

Ми святкуємо свято 9 травня завжди і говоримо спасибі тим людям, які брали участь у ВВВ і зберегли для нас нашу державу.

Звичайно, що це дуже велике свято в моїй сім'ї. У мене два діди воювали. Один дід дійшов до Берліна, потім воював у Празі.

День перемоги у ВВВ ми відзначали і коли ще діди були живі, і зараз. 9 травня, я думаю, повинно бути великим святом і для сім'ї, і для всієї країни, незважаючи на спроби щось переглянути, прославити ОУН-УПА і так далі. Я переконаний, що це дійсно дуже серйозне свято.

Дуже багато моїх родичів воювали, але не всі з них повернулися з фронту. Буду банальним, але кращих слів, ніж «це свято із сльозами на очах», знайти не можна. Мені здається, що відношення до нього повинне бути не політичним. Є такі дні, коли партійні інтереси потрібно заховати в підвал. Ті, хто хочуть вшанувати небагатьох ветеранів війни, які ще залишилися живі, повинні виходити до них з квітами, а не з партійними прапорами.

Вчора у Фастові я зустрічався з ветеранами. Там представники місцевого самоврядування організували на базі однієї з шкіл зустріч дітей з ветеранами. Я дивився на одну жінку, капітана гвардії, у якої орденів і медалей стільки, скільки вистачить у будь-якій іншій країні на десятеро чоловік, щоб назвати їх героями. Я відчув, що відбувся прірву історичного зв'язку між тими, хто захищав нашу країну, і тими, хто користується плодами мирного життя. Завдання чесних людей – усунути цю прірву.

Мої дядьки і тітки воювали. Батько не воював. Під час війни йому було 11 років, але він справжнє дитя війни. Батькаві доводилося в цьому віці працювати на заводі, а моя мама, якій було 9 років, працювала в евакуації в госпіталі, допомагала моїй бабусі доглядати поранених.

Мій дід Волга – кавалер трьох Орденів Слави. Згідно із законом це прирівнюється до Героя СРСР. Він також Герой Соціалістичної праці.

Дід моєї дружини – Герой СССР, снайпер Калінін, який тільки під Ленінградом «поклав» 150 німців, очолював спецпідрозділи і неодноразово був у полоні ворога. Тобто, це дуже велика фігура Другої світової війни.

Для мене 9 травня був днем апогею мого спілкування з дідами. Впродовж тривалого часу я з ними спілкувався, і коли наближався День перемоги – це був максимально емоційно навантажений день, величезне свято. Цей день мій дід завжди згадував із сльозами на очах.

9 травня – це день, у який кожен повинен собі сказати, хто він, чи гідний пам'яті своїх дідів і батьків або дуже швидко про це забуває і готовий це розтоптати.

Спогади дуже різні. Я народився 16 серпня 1938 року. Я пам'ятаю все це в кольорі, перед очима стоїть картинка, як німці входили в моє рідне село Дроздівка на Чернігівщині.

Мій старший брат був офіцером-танкістом. Він загинув 1944 року на кордоні з Білорусією, коли звільнили територію України. У мене було дві сестри. Старша Таня сказала, що накладе на себе руки, але до Німеччини не поїде в рабство. Вона втекла з будинку, і їй вдалося сховатися. Менша Наташа декілька років була в Німеччині. Повернулася благополучно, але була вже хворою, тому що працювала на важких роботах.

Я пам'ятаю, як німці викинули нас з будинку, маму, сестер і мене. Ми переселилися в хлів, а в будинку були німці. На лавках і під лавками лежала їх зброя. Як тільки вони зайшли в двір, відразу ж попрямували до хліва, в руках носили по декілька курок. Ці курки тріпотіли крилами. Потім вони дістали яйця, свиню. Враження про це до цих пір сумні. Тоді мені маленькому здавалося, що німці прийшли з голодного краю і хочуть тут наїстися. Тільки потім я дізнався, що це висококультурна, цивілізована нація.

Німці були різні. Був серед них один молодий чоловік – Пауль. Він передавав нам у льох кілька разів на день декілька шматочків цукру, їду. Якось він застрелив зайця на городі, приніс, обробив його при нас (ми вилізли з підвалу і спостерігали за ним), зварив його і все передав нам. Ми тоді святкували.

Пам'ятаю темну ніч. Радянські війська наступали на моє рідне село і тіснили німців. Була стрілянина, в дворах розривалися бомби, поряд горіли будинки. Нас набилося в підвал дуже багато, нічим було дихати, ми відкрили кришку. Ми бачили кулі, які пролітали над нашими головами. Вони залишали різноколірні сліди: фіолетові, блакитні, білі. Раптом біжить Пауль без зброї, шинель на плечах, пригнувся до землі, заглядає до нас і говорить: «Русь Гітлера пук-пук!» і показує пальцем собі на груди. Дорослі зрозуміли, що він питає, як йому бути. Вони порадили підняти руки, йти на вулицю, де вже з'явилися радянські війська, і здатися. Він нас зрозумів і побіг на вулицю. Яка доля цього славного німця ми не знаємо.

Почало світати, стрілянина втихла. Ми бачили, як йдуть радянські війська: брудні, обірвані, але щасливі. Їх очі світилися радістю і гордістю. Люди, які залишилися живими, виходили з будинків. У деяких у руках була варена картопля, дуже рідко окраєць хліба. Солдатів пригощали чим могли. Ось такі у мене спогади.

Повертаючись до сьогоднішнього дня, ставлю собі питання: чи можна порівнювати, як живуть сьогодні переможені і переможці? Надії були світлі, всі думали, що заживемо щасливо, але дожились до того, що переможені допомагають переможцям. Напевно, це неостаточна наша перемога. Вона буде тоді, коли ми будемо вільними, коли ніхто нас не повчатиме, не загрожуватиме. Попереду ще боротьба за нашу свободу.

Для моєї сім'ї День перемоги завжди був великим святом. Щороку ми обов'язково поздоровляли дідусів: у мене обидва дідусі – ветерани ВВВ, але, на жаль, вони обидва вже померли. Це свято завжди було одним з приводів, щоб вся сім'я зібралася за святковим столом.

До цього свята я відношуся, як до капітуляції. Щодо Великої Вітчизняної війни і Другої Світової війни можуть бути дискусії, але всі, хто боровся з «коричневою чумою» є героями. Їх потрібно шанувати належним чином. Це стосується не тільки радянської армії, але і тих, хто боровся за українську Україну. Можливо, вони мали романтичні ілюзії, помилялися, але їх прагнення були правильними. Трагізм і героїзм цих людей заслуговує поваги. На жаль, наше суспільство ще до цього не готове. Ми і далі хочемо ділити, когось визнавати більше, когось менше.

Я втратив дядька і діда на війні. Вони пропали без вісті, я шукаю їх могили вже десять років, але не можу знайти ніяких слідів. Мої батьки працювали під час війни, але не брали участь у бойових діях. На жаль, батько помер, а матері 80 років. Дай їй, Бог, здоров'я.

День Перемоги для мене – це мій дід, який згорів у танку, звільняючи Україну. Друге, безумовно, це сльози на очах, коли я згадую про те, що відбувалося. Три дні тому я спускався в Аджімушкайські каменоломні і відчув той жах, який випробовували люди, які знаходилися там півроку, захищаючи інтереси радянської Вітчизни, а не виступали в ролі окупантів, як нам сьогодні розповідають.

Найголовніше, що у мене в пам'яті це свято викликає – це відчуття болю і образи за те, що ми не змогли зберегти ту перемогу і відстояти чесне ім'я наших дідів і батьків, які воювали за нашу радянську Батьківщину і захищали всю територію, а не виступали тут випадковими пройдисвітами, які завдавали збитку українській землі.

Другий дід у мене також воював, але залишився живий і помер пізніше. Крім того, з 13 років батько працював на авіаційному заводі, тому також має відношення до перемоги. Мати в цей військовий час у Москві вчилася в технікумі.

Таке свято не може бути неполітичним, невисокоморальним, не може бути без сліз на очах. Я пишаюся тим, що є сином і внуком фронтовиків. Мій дід і батько дійшли до Берліна, спочатку відступали через рідне село, а потім, коли гнали фашиста, звільняли його. Батько починав Велику Вітчизняну війну в жовтні 1941 року, встановлюючи протитанкові «їжаки» під Москвою. Потім йому довелося переправитися до Дніпра, брати участь в операції «Вісла». Дід звільняв Будапешт, а потім рухався на Берлін.

Рік тому я поховав свого батька. Йому довелося зазнати багато горя. Його, на той час лейтенанта, відправили до Житомирської області, а в лютому 1946 року доля його закинула на Львівщину на боротьбу з бендерівцями. Йдучи з цього життя, батько, плакавши, сказав: «Син, ніколи не прощаю Ющенку того, що він образив гідність Великої Вітчизняної війни. За те, що Ющенко намагається порівняти бендерівців зі мною».

Я вшановую 9 травня як ніяке інше свято. Я проходив службу в місті-герої Севастополі. Десять років пропрацював у героїчній Керчі. За моїх 40 років у Криму, де кожна п'ядь землі полита кров'ю солдатів, це все залишилося в мені і зі мною. Це свято на мене навіває смуток, адже коли на подвиг радянських солдатів підняті брудні руки, коли намагаються переписати історію, це викликає огиду.

Я думаю, що в Україні немає сім'ї, в якій не було б спогадів, пов’язаних з цим святом. У багатьох члени сім'ї пішли на фронт або були в окупації. Це свято перемоги над «коричневим» злом, антилюдським проектом.

Не дивлячись на те, що я з Івано-Франківська, у нас на війні загинув перший чоловік моєї мами. Вона залишилася вдовою. Лінія фронту десь тиждень знаходилася на території нашого села. У мами на руках померла моя старша сестра від дифтерії, тому що не можна було надати першу допомогу. У кожному дворі є люди, які пішли на війну. У сім'ї мого чоловіка дід – учасник Другої Світової війни. Він пройшов всю війну і повернувся сержантом з орденами і медалями. Чоловік моєї тітки, також учасник війни, ще живий.

9 травня – це свято перемоги добра над злом.

У мене дуже світлі спогади про це свято. Ми завжди збираємося великою сім'єю і відзначаємо його.

Всі мої діди і діди моєї дружини побували на фронті. Слава Богу, вони залишилися живі, але у кожного з них непроста історія, пов'язана з війною. Один мій дід почав воювати 22 червня 1941 року в Премишлі на кордоні з Польщею. Через три дні після важкого поранення він потрапив у полон. Був звільнений у 1944 році з Бухенвальда. Потім знову пішов на війну.

Другий мій дід воював до 1943 року, під Смоленськом потрапив в оточення. З його полку вижило тільки три людини: він, командир полку і ще один боєць. Вони вийшли з оточення. Після цього він отримав 15 років таборів від Сталіна, оскільки в оточенні, коли німці через мегафони пропонували радянським бійцям здатися і обіцяли «яйця і млеко», мій дід сказав: «Брешуть як по нашому радіо». За цю фразу він втратив 10 років життя, його звільнили через півроку після смерті Сталіна.

Я пам'ятаю медалі, які діди одягали 9 травня. Вони дуже пишалися цим святом. Моя бабуся, яка мене виховала, не була на фронті, але працювала в оборонній промисловості, робила снаряди, у неї також величезний іконостас медалей.

Для нас 9 травня – це привід пригадати про відвертий героїзм наших предків. Недавно я йшов по Грушевського і бачив, як йшли три стародавні старички у військовій формі. Медалі, які висіли у них на грудях, примушували їх горбитися, так багато їх було. Дуже шкода, що скоро ми своїми очима не побачимо учасників війни, але завжди тепло про них згадуватимемо.

9 травня – це найголовніше свято. На жаль, зараз намагаються зменшити подвиг радянського солдата. Ми повинні витягувати уроки з війни і зрозуміти, перемогти можна тільки при єдиному народі. Якби тоді були такі розбрати як зараз, то війну було б програно ще в 1942 році.

Я хочу привітати всіх фронтовиків, які врятували мир від фашисткої чуми, з цим святом. Мені згадується фрагмент з біографії великого полководця, маршала Георгія Жукова, чотири рази героя СРСР. Коли відзначали його 70-ліття, зал почав скандувати: «Слава великому маршалові-переможцеві!». Жуков піднявся на сцену, обернувся до залу, по його щоках текли сльози. Він сказав: «Спасибі, але я не великий переможець, я солдат Великої перемоги».

Хіба є така сім'я, в якій хтось не воював? У мене дядько був військовим льотчиком. У перші роки війни він загинув, на честь його мене і назвали. Ще раз поздоровляю солдатів Великої перемоги зі святом!