Корчинський: Я завжди був співчуваючим посібником

Кажуть, досвід - це серія невдач, кожна із яких чомусь та навчить. Наприклад, тому, що її не уникнути і наступного разу. Може, і так. Однак, будучи оптимістами за натурою (чи брехунами), ми щоразу запевняємо себе і один одного, що досвід - це, насамперед, багаж, складений із робіт над помилками з метою не спіткнутися знову.

Так уже вийшло, що найкращий університет - життя. Тут роботи над помилками можна (і треба) робити нескінченно - все одно не вгадаєш, де саме і за яких обставин візьмеш і посковзнешся на «тій самій банановій шкірці».

Своїми роздумами з цього приводу в ексклюзивному інтерв'ю з кореспондентом ForUm'у поділився президент Інституту проблем регіональної політики і сучасної політології, лідер української націоналістичної партії «Братство» Дмитро Корчинський.

- Дмитре, Ви – призвідник зі стажем. Дайте оцінку недавньому підприємницькому Майдану і цьому його «to be continued» на Європейській площі.

- Як показали останні події, самі по собі підприємці не здатні ні нормально організуватися, ні, тим більше, організувати фінансування власної політики.

Доти, доки вони не навчаться це робити - створювати власні організації, профспілки, страйкові комітети, синдикати - будь-яка більш-менш тривала акція проводитиметься політичними партіями і фінансуватиметься із їхніх кас.

Те, що відбувалося, цілком природно. Я вважаю, Юлі ще вистачило глузду «світитися» не відразу.

- Тобто Ви хочете сказати, що ідея підприємницького Майдану спочатку належала Тимошенко?

- Ті люди, які відразу поставили сцену і намети на Майдані, звичайно, самі були не здатні профінансувати ні те, ні інше. Природно, протягом усього часу їм підкидають якісь гроші, і таким чином співпраця була.

У цьому співробітництві поганим є те, що цього самостійно не зробили зацікавлені особи - підприємці. А те, що опозиційна політична сила намагається використати будь-яку хвилю, щоб «накотити» на владу, це якраз цілком нормально і розумно.

- А те, що спочатку Президент прислухався до людей, вніс поправки, а потім організаторів Майдану взяли і заарештували, це як? Природна річ?

- На жаль, так. Ми живемо у міліцейській державі. Якщо у нас і була до Януковича якась анархія, то була вона для депутатів і чиновників, а ми завжди жили в умовах диктатури з боку податкового інспектора, дільничного міліціонера, районного прокурора. І це продовжується.

Янукович пішов на поступки, а потім продемонстрував, що він це зробив не зі страху: відразу ж наступного дня розігнав Майдан. І ось тепер заведені кримінальні справи на якихось активістів. Але кримінальні справи на активістів і арешти - це було завжди в країні. І при Ющенку, з самого початку і до кінця. Наприклад, сотні наших людей при Ющенку пройшли через тюрми, кримінальні справи саме за вуличні протести.

Поки ж у нашій країні аж один політв'язень, який сидить в Одесі, громадянин Росії - Олексій Макаров. А інших тільки мучать допитами. Тобто, по суті, на сьогоднішній день стан нашого суспільства такий, що його навіть не треба лякати справжніми репресіями. Досить просто пригрозити пальцем.

- А чи не було у Вас бажання вийти і показати, ЯК треба протестувати?

- У перший день масових акцій у Києві, коли, на наше здивування, публіка виявила зухвалість, навіть лягала під колеса міліцейських автобусів і побила кілька машин, у мене з'явилося деяке натхнення. Але ті люди, які стоять на трибуні, розуміють: публіка трішки побешкетує, а на допити тягатимуть їх - коноводів-організаторів.

Вожді будь-якої акції є найкращими помічниками міліції. Це стара тактика, всі про це знають. Свого часу така організація, як СС, розуміла, що у непростій і відповідальній справі організації концтаборів треба сподіватися на допомогу громадського активу. Жменьці есесівців досить було охороняти табір по периметру, а все інше громадський актив ув'язнених організовував сам - слідкували один за одним, організовували роботу у газових камерах і крематоріях.

Це все продовжується і зараз. Суспільство насправді самоорганізовується, його ж не міліція організовує. Вона просто іноді репресує найбуйніших, а так люди чудово справляються один з одним. Самоцензура і самополіція, на жаль, у нашого суспільства у крові.

Звичайно, якщо б справа пішла трошки далі, під прикриттям натовпу варто було б щось робити, але, загалом, і натовпу якось і не зібралося...

- А що у цілому Ви думаєте про ПК? Експерти кажуть, ті поправки, які вніс Президент, все одно, що кістка собаці. Основне однаково залишилося незмінним.

- Так, основне не змінили. Важливо ж не тільки, яка реформа проводиться, важливо ще, і хто її проводить. Ті люди, які самі крадуть із бюджету і самі ухиляються від сплати податків, сьогодні намагаються змусити платити тих, хто слабший. Природно, останні не хочуть цього робити. І правильно, що не хочуть.

Ми платимо якісь гроші у бюджет, знаючи, що вони будуть розкрадені. Я, наприклад, знаю ситуацію у медичній сфері. Там половина бюджетних коштів за програмами боротьби з туберкульозом, СНІДом та раком так чи інакше розкрадається - через тендери або якимось іншим чином. Ми знаємо, що сьогодні у нашій країні гроші виділяються на що завгодно, на будь-які дурниці, але тільки не на медицину чи освіту.

Ну і, крім того, ми всі прекрасно знаємо, що спочатку варто було б змусити платити податки тих, хто нагорі. Тоді б вони одержали моральне право вимагати з тих, хто внизу. Але оскільки цього не сталося, звичайно, жодна людина в країні не сприймає цей Податковий кодекс як справедливий.

- Ходять чутки, що з приходом до влади «регіоналів» запеклий бунтар Дмитро Корчинський раптом став шовковим і податливим. Що скажете?

- Ну, по-перше, я ніколи не був бунтарем. Ні в чому. Я ніколи не був бандитом. Я завжди був співчуваючим посібником . І ... розумієте ... Загалом, в Україні сьогодні симулятивні акції протесту себе повністю вичерпали.

Ми свого часу організували безліч симулятивних високохудожніх акцій, але зараз це вже набридло, насамперед, нам самим. А скоро набридне і суспільству. Я це відчуваю.

Так, справді, зараз час якоїсь реальної вуличної активності, опору – в усіх сферах, починаючи від національно-визвольної війни і закінчуючи боротьбою за справедливість у плані комунальних платежів. Але це – не ті речі, якими можна пишатися на сайтах і в газетах. Це все треба робити «під килимом», тихо.

Я сподіваюся, нове покоління цим і займеться, а ми, «старички», писатимемо поеми і заяви у міліцію. Я якраз серед тих, хто буде писати поеми.

- Ясно. Останнє запитання, Дмитре. Закінчується рік. Що, по-Вашому, у нас було гарного у 2010 році?

- Ми живі та на волі - і це чудово! Це 99% складової щастя. Чудово і те, що, виявляється, яким би не був страшним Янукович, він боїться найменшої громадської активності.

Раніше у нашого народу було дві ілюзії - Ющенко і Янукович. Одну вже подолано, і всього за кілька місяців майже вдалося подолати й іншу. Народ, позбавлений ілюзій, це дуже добре. Це значить, що люди, нарешті, почнуться сподіватися на ніж і булижник, а не на депутата і Президента.

- А давайте спробуємо зазирнути у 2011...

- Україна багато разів доводила, що вона не піддається ніяким прогнозам. У нас жодну політичну чи суспільну подію не вдалося спрогнозувати. Ніхто не міг передбачити, що в один прекрасний день з-під дивана вилізе майор Мельниченко, ніхто не міг передбачити, що Юля здасться без бою. Ніхто не міг передбачити, що Ющенко справді виявиться таким, як я про нього розповідав у телепередачі «Про те».

В Україні насправді дуже багато речей неможливо передбачити. Що говорити, якщо навіть банкіри за місяць до початку глобальної кризи не здогадуються про неї, хоча саме вони своєю політикою її і спровокували. А революціонери помиляються щодо дати початку революції.

Життя сповнене сюрпризів, вони його прикрашають. І саме на це варто завжди сподіватися. Ми знаємо: мрії збуваються! На відміну від економічних і політичних прогнозів.

Лєра Нєжина,